Закрити

  Авторизація

Логін
Пароль
Запам'ятати на 2 тижні?

Забули пароль?
Якщо ви незареєстровані, пройдіть реєстрацію
Останні новини
Останні новини
На ЮУАЕС проведено протиаварійне тренування
25.05.2018р.

На Южно-Українській АЕС 24 травня завершилось спільне...

Д. Вовк залишає Нацкомісію
25.05.2018р.

Дмитро Вовк відмовився від планів подовження своїх...

Колективу Міністерства представлено державного секретаря
25.05.2018р.

23 травня міністр Ігор Насалик представив колективу...

На Закарпатті забудовник міні-ГЕС намагається отримати дозвіл…
25.05.2018р.

Потенційний забудовник міні-гідроелектростанцій на...

У Великобританії ВЕС вперше виробили більше електроенергії, ніж АЕС
22.05.2018р.

За перших три місяці 2018 року вітрові електростанції...

Опитування
Опитування

Вам подобається оновлений портал?

121
26.04.2018р. |
Тиша і солов’ї співають. Як живе в Чорнобилі 86-річний дідусь-самосел
Через 32 роки після катастрофи на ЧАЕС Чорнобиль досі називають «містом-привидом». Зараз тут під час чергувань проживають близько трьох тисяч працівників адміністрації зони відчуження, рятувальників і правоохоронців.

 

Окрім них у місті оселилася сотня самоселів. Їх не дратують туристи. На них не тисне тиша. Їм затишно серед недоторканої природи, яка поступово руйнує покинуті будинки й дороги – наразі в хащах дерев зникають цілі вулиці.

«Українська правда» побувала в зоні відчуження і поспілкувалася з одним із самоселів, 86-річним Леонідом Петровичем Риндюком. Він повернувся в Чорнобиль 25 років тому. І залишився.

«Вам налити?»

На невеличкому подвір’ї дзвінко гавкає собака. З похиленої дерев’яної хатини на галас виходить маленький худий дідусь. На його старечому коричневому жакеті – дірка, пропалена вогнем. Вчора на подвір’ї горів сарай, і він намагався самотужки з ним упоратися.

– Тузік, цить! Проходьте, не бійтеся, – показує рукою на двері.
На скрипливій підлозі навколо тарілки сидять чотири кішки. У домі Леоніда Петровича саме час вечері. На столі – млинці, ковбаса і пляшка домашнього вина, яку приніс йому знайомий.

– Принесли на пробу, я так потрохи п’ю. Вам налити? – усміхається дід.
Уже більше місяця він вечеряє сам – 40 днів тому поховав дружину. Дітей у них не було. Тепер єдина жива душа поруч – сусід, його тезко, до якого Леонід Петрович ходить у гості просто через город. Той допомагає по хазяйству, а ще з ним можна порибалити і потеревенити.

Дідусь живе в районі, який місцеві називають Подолом. Він розташований біля самої річки Прип’ять. Зараз тут проживає лише троє мешканців. Охайні подвір’я з тюльпанами і городами впадають в око на тлі вулиць з похиленими будинками, у яких уже 32 роки за господаря – природа.
.
– У цій хаті я народився, вона ще за царя Горошка, коли людей було трошки, будувалася. Був у нас гарний будинок на Кірова (вулиця в центрі Чорнобиля – УП), та по дурості продали, – згадує Петрович.

Він досі сам пече хліб, усе інше, необхідне для життя, – продукти, дрова взимку, воду – йому приносить сусід.

Незважаючи на стереотипи, що склалися в людей поза зоною, у Чорнобилі працюють два магазини. Крім того, дехто з місцевих виїздить за покупками в сусідній Іванків.

Петрович зізнається: йому не буває самотньо. Свого часу він спеціально втік із Києва в тишу, у батьківський дім. Але, судячи з того, що швидко відпускати нового гостя йому не хочеться, старенькому все ж таки не вистачає спілкування.

«Не міряв радіацію»

Запитує, чи розповісти мені про аварію на ЧАЕС.

– Тоді всі мовчали, ніхто нічого не говорив. Воно вночі вибухнуло. Я 26 квітня приїхав саме з відрядження, з Києва. Йду на цвинтар, дивлюся, думаю: «Чого так багато машин?». Я не мав уявлення тоді, що таке респіратори, а тут стоїть людина в ньому.

Коли йшов назад, автобусів уже стояло хто знає скільки! Я тоді поїхав до Києва, а мене диспетчер запитує: «Скільки радіації у вас?». Відповідаю: «Мішка у мене немає, я її не міряв».

Леонід Петрович усе життя працював кранівником на п’ятитонній машині. Пригадує: після аварії на ЧАЕС близько опівночі їх «притягли» в Чорнобиль.

Тоді на річці стояли 18 кранів зі всієї України. З їхньою допомогою вантажили пісок, цемент і щебінь, якими засипали четвертий енергоблок.
Після тих часів у річці залишилося «кладовище кораблів» – найбільш радіаційні судна покинули у воді. Потім їх ще довго різали і здавали на металобрухт любителі легкої наживи.

– Я був військовозобов'язаний, куди б я поїхав? Багато хто повтікав наступного ж дня. А на кранівника… не так, щоб рвався хтось сюди. Після аварії по радіо говорили, ніби тут така радіація, що сто років не можна буде в Чорнобиль їздити. Та то вони самі нічого не знали, – каже дід.

У Чорнобилі він відпрацював у 1986-1987 роках. Потім до пенсії – на крані в Києві. А в 1993 році знову повернувся в рідне місто.

– Ще трохи сторожем працював. А тут лісу було-о-о! Його пиляють і куди везуть – не зрозуміло.

Запевняє, що потрапив назад у зону відчуження дуже просто. Мовляв, «тоді було вільніше».

Якщо зараз дістатися Чорнобиля – ціль багатьох «стакерів», то після аварії лісовими дорогами попри заборону в місто поверталися ті, кого евакуювали.

Хтось хотів забрати речі, хтось – знову оселитися у власному домі, незважаючи на високий рівень радіації.

З часом самосели таки повернулися в будинки навколо Чорнобиля. Дехто приїхав і в саме «місто-привід». Аби отримати офіційний дозвіл на проживання, вони влаштовувалися на роботу в зону відчуження, зокрема, на ЧАЕС.

Самосели кажуть, що їх близько ста. Окрім них – працівники Державної служби надзвичайних ситуацій і правоохоронних органів.

– Нас, чорнобильських, боялися. От дружину мою сестра не пустила в хату. Потім ми приїхали в Київ, там нам дали квартиру. З нами був пожежний Ваня, прізвище його не пам'ятаю. Він отримав таку дозу, що вже помирав. Але один із десяти чоловік їхньої бригади вижив.

Ми мешкали всі на восьмому поверсі. Я побув у цьому Києві... Там треба голови міцної, а тут – тиша, солов'ї співають і будь здоров!

Леонід Петрович і досі чітко пам’ятає, що повернувся в Чорнобиль у березні, ввечері – о 18.00. Каже, до будинку не можна було підійти – лежали повалені тракторами яблуні.

– Тут спокійно. Правда, на другий рік, як ми тут жили… у нас собачка був, так прийшли уночі вовки і з'їли його повністю, один п'ятак залишили. Ось страждають люди в Донецьку, що там війна, а сюди всіх можна було пустити – живи собі!

«Євреїв будуть стріляти. Ми пішли подивитися»

Петровичу значно цікавіше розказувати про війну в рідному місті, ніж про аварію на ЧАЕС. Тоді він був іще малим, але й досі пам’ятає багато деталей Другої світової.

– Скажу так, як я знаю: у нас був міст через річку дерев'яний, наші відступали – спалили його, пожежну дзвіницю – теж. А німці прийшли у 1943-му, це мені вже було 13 років, і відразу запитують: «Кіндер, куди дорога?». Показую. Вони враз міст понтонний пустили, і пішли машини. Німці нам нічого поганого не робили. Правда, як зайшли, повісили в парку відразу двох людей – жінку і чоловіка. Може, партизанами були, а може й ні. Нас відправляли копати окопи. Я копав спочатку нашим, а потім німцям. У мене теж окоп був біля дому, німці говорили: «Гуд, як під Сталінградом». А як там під тим Сталінградом, я й не знав.

На війні загинув рідний брат Леоніда Петровича. Його ім’я викарбувано на меморіалі в центрі Чорнобиля. Є в місті також братська могила – місце розстрілу євреїв. Це теж запам’яталося діду назавжди.

На прощання Петрович проводить екскурсію подвір’ям: показує господарство, на яке ще стає сил, – старі кущі смородини і нарциси

– Це був 1941 рік. Уже й льодок був маленький. У нас тут недалеко жив староста, він говорить: «Сьогодні будуть євреїв стріляти». Ну, знаєте, дитинство, ми думаємо: підемо подивимося. Ми підійшли туди, дивлюся – о, Мотік, що зі мною в школу ходить! А він мені кричить: «Льонька, все!».

Їх довезли до великої ями, а ми назад пішли. Далеко відійшли, а було чутно, як стріляють з автоматів. Ми тільки знали, що євреям сказали брати найкращі речі, а там їх роздягали.

Зараз діду доводиться боротися з раком. Попри свій вік і хворобу, Леонід Петрович тримається жваво. У перервах між розповідями смакує вино і часто перескакує з думки на думку, ностальгує.

– Тут був будинок моєї сестри, а отам – тітки, – показує Петрович на ділянки, що поросли густою травою і деревами. – Їх приїхали і засипали після аварії…

Наступного дня по обіді застаю Петровича біля річки. Він тягне підтоплений човен.

– Хочу викинути кислі огірки рибі, – посміхається.

Рибалити і розставляти сітки – одна з найулюбленіших розваг діда, що живе у відчуженні.

Юлія ВОРОНА, «УП»




Поділіться цією інформацією в соцмережах, дякуємо за популяризацію порталу:
Також Ви можете:

Додати до закладок Підписатись Версія для друку




Інші статті
17.11.2010р.

Електричні щити 2

Електричний щит - це початок всієї електричної частини будівлі, і не важливо, що це - величезний завод у мегаполісі або скромний будиночок у селі. Скрізь є електричні щити

18.08.2010р.

Пристрій для плавного пуску електродвигуна

Одним із самих головних недоліків асинхронних електродвигунів з короткозамкненим ротором є наявність у них великих пускових струмів. І якщо теоретично методи їх зниження були добре розроблені вже досить давно, то ось практично всі ці розробки застосовувалися дуже в рідкісних випадках

Більше статей за тегами
При використанні матеріалів посилання на www.proelectro.info (для інтернет ресурсів з гіперссилкою) обов'язкове.